ХТО МИ?
- Я сидів сам-один в купе потягу. Згодом зайшла якась дівчина, - розповідав незрячий юнак-індус. - Чоловік та жінка, що її проводжали, напевно, були її батьками. Вони давали їй силу-силенну порад і настанов. Не знаю, як виглядала та дівчина, але барва її голосу мені сподобалася.
«Чи їде вона до Дехра Дун?» - подумав я, коли потяг рушив. І став міркувати над тим, як не виказати їй, що я невидющий. Вирішив собі так: якщо не підводитися з місця, то сліпоти своєї можна й не виказати.
- Я їду до Сахаранпура, - заговорила дівчина. - Там мене зустріне моя тітонька. А можна дізнатися, куди прямуєте Ви?
- До Дехра Дун, а потім до Муссорії, - відповів я.
- О, Ви щасливчик! Я з великою охотою поїхала б до Муссорії. Обожнюю гори. Особливо у жовтні, коли вони найгарніші.
- Так, це найкращий сезон, - погодивсь я, линучи думкою до тих часів, коли я був ще видющим. - Пагорби тягнуться вдалину, сонце лагідне, а ввечері можна сидіти край вогнища і думати про своє, попиваючи бренді. Дачники здебільшого вже роз'їхалися, на вулицях безлюдно і тихо.
Вона мовчала, а я питав себе, чи справили мої слова якесь враження, чи, може, вона просто подумала, що я сентиментальної вдачі. Й тут я припустився помилки, запитавши:
- Як там, за вікном?
Моє запитання, одначе, нітрохи її не здивувало. То вона вже встигла зауважити, що я сліпий? Але наступні слова дівчини розвіяли мою тривогу.
- А чому ви не поглянете у вікно? - запитала вона зовсім невимушено.
Я посунувся вздовж сидіння, намагаючись визначити, де вікно. Вікно було відчинене, і я обернувся до нього, вдаючи, мовби придивляюсь до краєвиду, що стрімко змінюється. В уяві своїй я бачив телеграфні стовпи, як біжать вони вздовж колії.
- А ви помітили, - наваживсь я сказати, - що ті дерева неначе мчать у далечінь?
- Так завжди здається, - відповіла вона.
Я знову вмостився навпроти дівчини, і деякий час ми сиділи мовчки. Нарешті я сказав:
- У вас дуже цікаве обличчя.
Вона засміялася дзвінким переливчастим сміхом.
- Приємно чути, - мовила. - Мені набридло, коли кажуть, що я гарна на вроду!
«Твоє обличчя, мабуть, і справді гарне», - подумав я і зазначив тоном знавця:
- Гм, цікаве обличчя може бути водночас вельми вродливим.
- Ви дуже люб'язні, - подякувала вона. - Але чому у Вас такий невеселий вигляд?
- Бо незабаром Ви покинете цей вагон, - відповів я доволі несподівано для самого себе.
- Дякувати Богові, так. Не люблю довго їхати залізницею.
А я був ладен сидіти у цім купе нескінченно довго, тільки б чути, як вона говорить. Її голос був таким срібнозвучним, як гірський потік. Висівши з потягу, вона, либонь, миттєво забуде про нашу зустріч. Та я зберігатиму її в пам'яті до кінця подорожі, а може, й довше.
Потяг прибув на станцію. Дівчину загукали і забрали з собою. По ній в купе лишився тільки запах.
Щось бурмочучи під ніс, до купе зайшов чоловік. Потяг рушив далі. Навпомацки я відшукав вікно й повернув голову до отвору, вдивляючись у світло, що майже не відрізнялося для мене від темряви. Я мав змогу повторити свою гру з новим попутником.
- Шкода, що не можу бути таким привабливим попутником, як та дівчина, що тільки-но вийшла, - звернувся до мене чоловік, стараючись зав'язати розмову.
- То дуже цікава дівчина, - підтвердив я. - Чи не могли б Ви сказати мені... яке в неї волосся, довге чи коротке?
- Не пам'ятаю, - відповів попутник доволі байдужно. - Я не приглядався до її волосся, лишень до очей. Очі насправді гарні! Шкода, що вони їй ні до чого... вона ж невидюща. Ви не помітили?
P.S. Двоє незрячих, які вдають, начебто бачать. Скільки ж людських зустрічей подібні до цієї! Від страху виказати, хто ми є насправді, ми незрідка зводимо нанівець найважливіші зустрічі нашого життя. А деякі трапляються тільки раз у житті!
